На пагорбах біля Дніпровського лиману колись стрімко оберталися десятки крил. Тут, у степових селах сучасної Станіславської громади, вітер не був лише примхою природи — він був джерелом сили. У громадах, що завжди жили хлібом, саме вітер давав змогу перетворити зерно на борошно, рухати механізми, створювати працю з повітря. Вітряки стали не лише елементом господарства — вони стали частиною ландшафту, культурної пам’яті, самоідентифікації.

Якщо спробувати уявити маяк, перше, що постає в уяві — це скелястий берег, удари хвиль, туман і самотня вежа на краю землі. Але Хаблівський задній маяк зруйнує це стереотипне уявлення. Він не стоїть на березі. І навіть не бачить моря. Він височіє серед степу, за шість кілометрів від води, у полі між селом Олександрівка Херсонської області та селом Лупареве на Миколаївщині. Це один із найвражаючих, хоча й маловідомих маяків України.

Станіславська громада — це не просто мальовничий куточок на березі Дніпровського лиману. Це територія, де земля зберігає сліди життя, які охоплюють тисячі років історії. Від найдавніших мисливців до античних міст, від курганів доби бронзи до пізньоскіфських фортець — усі ці культурні пласти присутні на території громади й утворюють справжню археологічну мозаїку. Це місце є унікальним для Херсонщини: на відносно невеликій території зосереджена найбільша кількість античних пам