Юрій Шумський і Станіславський народний театр

На початку XX століття Станіслав був волосним центром на півдні України, в якому активно вирувало культурне життя. Селяни не лише працювали, обробляли землю й ловили рибу, а й розвивали культуру у складний для України час.

У 1902 році в селі з'явився Народний театр. Спочатку це був невеликий драмгурток, який збирався у простій селянській хаті. Актори грали п’єси українських і російських авторів, декорації майстрували самі, світло — на гасових лампах, а головною мотивацією були не гроші, а любов до сцени.

Значний розвиток театру відбувся вже після поразки Визвольних змагань, у 1920-х роках. Нове волосне керівництво передало під театральні потреби вилучений цегляний будинок місцевого заможного жителя Шапошникова. Його перебудували всім селом.

Зусиллями громади постала справжня театральна зала на 350 місць: із ложами, оркестровою ямою, сценою. Завісу зшили з мішковини, полотна, старих ряден, пофарбували в синій колір лиману, а посередині намалювали кобзаря з хлопчиком-поводирем. Завіса, що гойдалася від руху повітря, здавалася живою — як і сам театр.

Станіславський народний театр (фото 1920-х років, колоризоване). Фото надане В. Гребенюком

Кілька років театр мав сталу трупу, керував якою професійний актор Лесь Завада. Однак із часом репертуар вичерпав себе, Завада залишив Станіслав, і театр занепав. Саме в цей період, у 1921 році, до села приїхав Юрій Шумський — на той час актор-аматор з Херсона, з тяжкою долею, родиною і без засобів для існування. До Станіслава його привела нужда — починався голод, і в місті не було чим прогодувати сім’ю.

Шумського спершу сприйняли з недовірою. Але варто було йому поставити першу виставу — і все село змінило свою думку. Очі цього чоловіка горіли сценою. Він не просто грав — він жив театром. Молодь потягнулася до нього. У селі швидко сформувалася трупа з понад 50 акторів-аматорів, хору і оркестру. Сцену знову наповнили голоси, декорації, костюми. Музикантами керував місцевий самоук Сила Кравченко, а Шумський — сам інсценізував твори, репетирував із акторами і часто виконував головні ролі.

У Станіславі знову заграли твори Карпенка-Карого, Кропивницького, Франка, Старицького. Глядачі приходили на «Мартин Борулю», «Невольника», «Марусю Богуславку», «Украдене щастя». Вистави давали й у сусідніх селах — Олександрівці, Широкій Балці, Софіївці. Майно везли возами, а актори йшли пішки з піснями. Це був справжній золотий вік Станіславського театру — у прямому й символічному сенсі.

Станіславський народний театр. В центрі з книгою Ю.В.Шумський (фото 1922 року, колоризоване). Фото надане В. Гребенюком

Шумський мав особливу любов до творів Тараса Шевченка. Він ставив «Наймичку», «Катерину», інсценізував «Гайдамаків», «Тополю», «Причинну» як одноактну оперу (музику писав сам), і, зрештою, — «Назара Стодолю». Саме після однієї з вистав, коли глядачі довго не могли залишити залу, Юрій Шумський вийшов на сцену й запропонував те, що стало знаковою подією в історії громади — спорудити пам’ятник Шевченкові у центрі села. Люди підтримали без вагань. Грошей не було, але несли хто що мав: кукурудзу, горох, квасолю. Назбирали 2,5 пуда зерна — ціну, за яку херсонський скульптор погодився зробити гіпсовий бюст. П’єдестал — 4 метри заввишки — мурували самі.

Наказ №6 Станіславського волвиконкому

Пам’ятник відкрили 8 листопада 1922 року. Він став першим монументом Шевченкові на Херсонщині, зведеним у сільській місцевості — і став уособленням тієї сили духу, яку породив і підтримував театр.

Станіславський театр працював аж до 1942 року.

Під час німецької окупації село перетворили на тилову базу. Театр пограбували, частину розібрали, влаштували там стайню. Лише у 1945 році аматори знову зібралися на першу репетицію — щоб розпочати все з початку, як це вже не раз траплялося в історії цього місця.

Юрій Шумський згодом став відомим актором, але шлях до визнання був складним і драматичним. Після повернення до Херсона він продовжив виступати на аматорській сцені, а згодом вступив до театральної трупи, де його помітили професіонали. Уже в середині 1920-х років Шумський грав у театрах Одеси, Києва, Харкова, стрімко здобуваючи авторитет як глибокий психологічний актор, здатний передавати складні внутрішні стани своїх героїв.

Ю.В. Шумський. У 1921-23 рр. актор і режисер Станіславського народного театру, завідувач волосним відділом наросвіти. Фото надане В. Гребенюком

У 1934 році він став актором Київського державного академічного українського драматичного театру імені Івана Франка — одного з провідних театрів країни. Його рольові роботи — втілення Тараса Шевченка, Тев’є-молочара, Стецька, Ломова, Фігаро — здобули визнання не лише в Україні, а й за її межами.

У 1949 році Шумський отримав звання Народного артиста СРСР, а у 1950 та 1951 роках став лауреатом Сталінської премії.

Попри офіційне визнання, він залишався людиною глибоко внутрішньою, стриманою і самобутньою. Ті, хто знав його особисто, згадували його як вимогливого до себе і до інших, але водночас — щирого і відданого сцені.

Він помер у Києві 1954 року, але його образ зберігся не лише в архівах театру, рецензіях і афішах, а й у пам’яті таких місць, як Станіслав — де Шумський уперше відчув, що сцена може бути центром громади, а театр — формою народної освіти.

У селі й досі пам’ятають його ім’я. І можливо, це найвища нагорода — бути не тільки в історії театру, а й у пам’яті народу.

Стаття написана за матеріалами В’ячеслава Гребенюка,

заслуженого працівника культури України,

заслуженого артиста України,

заслуженого діяча естрадного мистецтва України

Додаткова література:

Томазова Н.М. ШУМСЬКИЙ Юрій Васильович [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 10: Т-Я / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2013. - 688 с.: іл.. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Shumskyj_Y