Пам’ятник Т.Г. Шевченку в селі Станіслав

Історія пам’ятника Тарасові Шевченку в селі Станіслав — це не просто історія монумента. Це історія громади, яка, переживши війни, злидні, та голод, зуміла в найважчий момент свого існування зберегти головне — пам’ять, гідність і вдячність до свого поета. Цей пам’ятник не був зведений за державні кошти, не відкривався під фанфари. Він народився в пору найбільшої нужди, з ініціативи звичайних селян, які мали більше сердечної любові, ніж хліба на столах.

Погруддя Т.Г.Шевченка в центрі села Станіслав (фото 1960-х років). Фото надане В. Гребенюком

Це сталося у 1922 році. У Станіславі тільки-но оговтувались від воєнних потрясінь і встановлення радянської влади. Післявоєнний голод 1921–1922 років торкнувся й цього причорноморського села — люди виживали на буряках і висівках, працювали без винагороди, втрачали рідних. Але саме в цей час у селі вирувало культурне життя: діяв аматорський театр, гуртки, працювали вчителі й активісти. Саме в стінах народного театру виникла ідея — поставити у центрі села погруддя Тараса Шевченка. Не за наказом згори, а з ініціативи тих, хто на сцені читав його вірші, ставив п’єси за його творами, хто бачив у ньому не лише поета, а свого — живого, зрозумілого, великого.

Заради реалізації задуму селяни почали зносити все, що могли: по жменьці ячменю, по півфунта кукурудзи, по пригорщі гороху. Усього назбирали два з половиною пуди збіжжя (а на той час це було варто золота). Саме так, зерном, і оплатили роботу скульптора, який проживав у Херсоні. Він зліпив гіпсове погруддя, просте, без надмірної деталізації, але з глибоким поглядом. Образ, який говорив не про силу держави, а про силу слова. Постамент виклали з каменю, цегли, піску — жителі села все добували самі. Допомагали всією громадою. Майстри Дмитро Яник, Єгор Михеєв, Тимофій Корж мурували впродовж кількох тижнів. На лицьовій стороні пам’ятника було зображено бандуру, сувій паперу та пензлі.

Погруддя встановили просто перед будинком театру — на площі, яка була серцем громади. 8 листопада 1922 року тут зібралось село. Урочисто, з піснями, з виступами — без жодної політичної риторики. Це був справжній день вдячності. А на постаменті з'явився напис, що став духовною програмою: «Учітеся, брати мої, думайте, читайте,І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь».

Цей пам’ятник вважається першим монументом Шевченкові на території сучасної Херсонщини. І, що ще важливіше, — одним із перших у сільській місцевості.

Родинна світлина Голобородьків (початок 1950-х років; бюст Кобзареві ще на своєму історичному місці). Фото надане В. Гребенюком

Упродовж наступних десятиліть пам’ятник ставав мовчазним свідком усього, що переживала Станіславська громада. Під час Другої світової війни село було окуповане, народний театр — перетворено на конюшню, а сам пам’ятник Шевченку дивом вдалося зберегти від знищення. Ніхто не зумів зруйнувати те, що було більше, ніж скульптура. Після війни його відновили, хоча театр відродили лише поступово. А вже в 1960-х роках, під час реконструкції села, погруддя Шевченка перенесли до парку, а ще згодом — до подвір’я нової школи. Там він стоїть і сьогодні. Напис зник, постамент змінив форму, але сам образ зберігся.

Відтоді, щодня, він дивився на школярів, учителів, мешканців. Не з висоти, не зверхньо — а рівно, прямо, по-людськи. Бо цей пам’ятник народився з зерна, з людської ініціативи і любові. Він не став символом системи, а залишився символом народу.

Пам'ятник Т.Г. Шевченку на території Станіславського ліцею ім. К.Й. Голобородька. Фото з офіційної сторінки ліцею у Фейсбуці

Стаття написана за матеріалами В’ячеслава Гребенюка,

заслуженого працівника культури України,

заслуженого артиста України,

заслуженого діяча естрадного мистецтва України