Рибальство Станіславської громади: від традиційного промислу до культурної спадщини
Оновлено: 31 серп.
Риба як частина життя громади
Станіславська громада сформувалася на березі Дніпровсько-Бузького лиману - водойми, яка впродовж століть визначала не лише вигляд навколишнього краю, а й повсякденне життя його мешканців. Рибальство було одним із традиційних занять населення прибережних поселень. Його витоки сягають козацької доби, коли промисли на Дніпрі, Південному Бузі та прилеглих водоймах були важливою частиною господарського життя козаків.
Для мешканців сучасної Станіславської громади риба була не просто природним ресурсом. Її ловили для власного столу, продавали, заготовляли про запас, а разом із рибальством передавали від старших до молодших практичні знання про водойму, снасті, човни та способи збереження улову.
Про масштаби та давність цього промислу свідчать і історичні джерела. Наприкінці ХІХ століття дослідник рибальства Херсонської губернії Петро Рябков зафіксував Станіслав і Олександрівку серед населених пунктів, пов’язаних із рибним промислом на Дніпровському лимані.
Так поступово рибальство стало не окремим заняттям, а частиною місцевої культури. Воно увійшло в господарський уклад родин, сформувало власні навички та правила, дало людям професії, човни, снасті й особливі способи заготівлі риби. Саме цю багатошарову традицію - від ловлі в лимані до сушіння улову та передачі рибальських умінь наступним поколінням - сьогодні зберігає культурна пам’ять Станіславської громади.
Дніпровсько-Бузький лиман - природне середовище рибальства
Щоб зрозуміти, чому рибальство стало одним із традиційних занять мешканців Станіславської громади, потрібно звернутися до головного природного чинника - Дніпровсько-Бузького лиману. Це відкритий лиман у північній частині Чорного моря, утворений Дніпровським і Бузьким лиманами. Він сполучений із морем широкою протокою, тому його води перебувають під впливом як річкового стоку, так і морських вод.
Таке поєднання створює своєрідне водне середовище, у якому можуть існувати як прісноводні, так і солонуватоводні та морські види риб. Важливе значення мають сезонні зміни рівня води, солоності та гідрологічних умов. Стан лиману залежить, зокрема, від стоку Дніпра і Південного Бугу та від вітрових згонів і нагонів води.
Для рибальства це означало постійну зміну умов лову та необхідність добре знати водойму. Рибалки мали враховувати пору року, стан води, поведінку різних видів риби та особливості конкретних місць.
Особливе місце в історії рибальства громади посідав бичок. Історичні дослідження рибальства Херсонської губернії, опубліковані наприкінці ХІХ століття, показують, що одним з найбільших місць скупчення бичків був беріг біля сіл Станіслав та Олександрівка.
Місцеві спогади доповнюють цю картину конкретною практикою. Бичків ловили вудками, сітками, ятерами та іншими снастями, а в періоди їх масового виходу до берега улови могли бути особливо великими. Такі моменти отримали власні назви - «лізуть бички» та «бички стрибають». Це явище відбувалося тоді, коли через захід сірководню у воді зменшувався вміст кисню, і риба виходила до самої берегової смуги, вистрибуючи на беріг.
Лиман, однак, давав місцевим рибалкам значно більше, ніж один вид риби. Історичні дослідження засвідчують різноманітний видовий склад рибного населення та існування тут промислу, який був пристосований до різних умов водойми. Для мешканців прибережних сіл це означало доступ до природного ресурсу, який можна було використовувати безпосередньо для харчування, обміну та продажу.
Тому лиман був не просто місцем, де ловили рибу. Він був природним середовищем, що вимагало від людини знань і великого досвіду.
Риба мала не тільки потрапити в човен - її треба було зберегти
Для рибалки закінчення лову було лише частиною роботи. Щойно улов опинявся в човні, виникало інше питання - як зберегти його до моменту споживання або продажу. Особливо важливо це було для великого улову, адже свіжа риба без належного охолодження швидко втрачала якість.
Для рибного промислу Дніпровсько-Бузького лиману характерним був продаж значної частини риби у свіжому вигляді. Для її збереження використовували лід: рибу поміщали до спеціальних льодовиків, а під час транспортування також пересипали льодом. Такий спосіб давав можливість доставляти улов на відстань, не допускаючи його швидкого псування.
Однак не всю рибу потрібно було продати або спожити свіжою. Частину улову заготовляли про запас. Одним із найпростіших і водночас найдавніших способів збереження була природна сушка та в'ялення. Для мешканців прибережних сіл це мало особливе значення: висушена риба не потребувала постійного охолодження, могла довго зберігатися і ставала запасом для родини.
Таким чином, у традиційному господарстві риба могла проходити кілька різних шляхів: свіжа - безпосередньо до споживача або на продаж, охолоджена - до подальшого транспортування, а частина улову - на заготівлю. Способи її збереження залежали від кількості риби, потреб родини та характеру промислу.
Традиційні способи сушіння та копчення риби
Для мешканців прибережних сіл Станіславської громади заготівля риби була природним продовженням рибальства. Особливо це стосувалося бичків, яких у великій кількості ловили в прибережній зоні Дніпровсько-Бузького лиману. Значний улов потрібно було швидко переробити, тому разом із споживанням свіжої риби сформувалися різні способи її тривалого зберігання. У громаді зафіксовано кілька традиційних варіантів.
Сушіння природним способом
Найпростішим способом заготівлі було природне сушіння риби. Свіжих бичків після вилову солили та піддавали сушінню в природних умовах, використовуючи тепло та рух повітря. Такий спосіб не потребував складних пристосувань і був доступним у домашньому господарстві в теплу пору року.
Сушіння в домащній печі
Іншим способом було сушіння бичків у домашній українській печі. Перед початком роботи піч спочатку добре натоплювали, після чого з неї повністю прибирали жар.
На дерев’яну лопату для печі розстеляли шар соломи, поверх якого викладали бичків, попередньо обваляних у муці. Солому разом із рибою лопатою поміщали всередину вже очищеної від жару печі. Після цього піч закривали заслонкою та залишали на тривалий час.
Готових сушених бичків зберігали в домашньому посуді та використовували для приготування різних страв, зокрема супів, борщу і капусняку.
Про цю традицію розповіла жителька села Олександрівка Кухаренко Валентина Данилівна, 1940 року народження.
Піч-копанка
Іншим способом заготівлі була спеціальна підземна сушарня, яку місцеві жителі називали піччю-копанкою. Її особливістю була відокремленість топки від місця, де розкладали рибу.
Один з варіантів конструкції був наступним. Топкова яма приблизно 70 × 50 см, у якій розпалювали вогонь. Після того як земля добре прогрівалася, більшу частину отвору накривали листом тонкого металу. Від топки заздалегідь прокопували вузьку траншею завдовжки близько 1,5 метра, яка вела до окремої сушильної камери.
Траншею перекривали черепицею з місцевого виробництва, зокрема такою, що мала сколи чи інші дефекти і вже не використовувалася для покрівлі. Зверху її вкривали шаром глини. Таким чином утворювався герметичний підземний канал, яким гаряче повітря і дим надходили до сушильної частини конструкції.
Сушильна камера являла собою окрему яму приблизно 40 × 70 см. Усередині встановлювали решето або іншу основу, на яку рівномірно розкладали свіжих бичків. Гаряче повітря, що проходило з топки підземним каналом, поступово висушувало рибу.
Верхню частину сушильної камери формували з переплетених гілок прибережних кущів. На цей каркас укладали черепицю, яка утримувала тепло всередині конструкції.
Конструкція такої печі постійно змінювалася та залежала від наявних для побудови матеріалів.
Відомості про цей спосіб були отримані від В'ячеслава Васильовича Тарасова, 1956 р.н., жителя села Станіслав, Гасана Валерія Віталійовича, 1961 р.н. та Мороз Світлани Дмитрівни, 1962 р.н., жителів села Олександрівка.
Сушіння та копчення в саморобних конструкціях
Поряд із піччю-копанкою використовували й простіші конструкції, пристосовані з наявних матеріалів і речей.
Один із таких варіантів - металева бочка без дна та верхньої кришки. Її встановлювали над невеликим заглибленням. Гаряче повітря та дим надходили до неї від окремої топки через підземну траншею. Усередині бочки закріплювали великі цвяхи або металеві штирі, на які нанизували чи підвішували бичків. В іншому варіанті рибу розвішували на натягнутих усередині бочки дротах.
Верх конструкції накривали вологим джутовим мішком. Він допомагав утримувати тепло, сповільнював вихід диму та створював умови для поступового й рівномірного сушіння або копчення риби.
Ще одним пристосуванням був старий дерев’яний вулик без дна. Його встановлювали над сушильною ямою, а всередині підвішували рибу. Гаряче повітря від топки проходило крізь внутрішній простір вулика, унаслідок чого бички поступово сушилися та коптилися.
Ці способи сушіння та копчення також описав Тарасов В.В.
«Рибальський клас» - як діти вчилися рибалити
Рибальство в прибережному селі було не лише професією дорослих. Воно з дитинства ставало частиною повсякденного життя, а перші навички здобувалися без формального навчання - поруч зі старшими, безпосередньо на березі лиману.
Про таке дитяче входження у світ рибальства згадував Олександр Голобородько. У його спогадах є опис містка рибколгоспного лабазу - місця, до якого причалювали човни з уловом. Звідси рибу вагонеткою доставляли до приймального пункту, а до подальшого транспортування зберігали у льоднику. Водночас цей господарський об'єкт був для станіславської молоді одним із популярних місць проведення вільного часу.
Саме цей місток автор спогадів називає своєрідним «рибальським класом». Тут діти та підлітки могли спостерігати за роботою рибалок, вчилися користуватися снастями, спілкувалися між собою та отримували свої перші практичні знання про рибальство.
Станіславські човнобудівники
Рибальство на лимані неможливо уявити без човна. Для професійного рибалки це був необхідний інструмент щоденної праці. Тому поруч із традиціями лову в Станіславі сформувалося й ремесло виготовлення та ремонту рибальських човнів.
Виготовлення дубівок в селі Станіслав почалося ще за козацьких часів. Майстри виготовляли човни для місцевого користування та на продаж.
У 1970-1980-х роках у майстерні місцевого рибколгоспу цим займалися теслі Андрій Іванович Нечипуренко та Павло Васильович Тарасов. Їхня майстерня займалася не лише човнами - вона виконувала різні столярні роботи для потреб рибколгоспу, однак саме рибальські човни майстри вважали своєю основною продукцією.До роботи в рибальській майстерні Андрій Нечипуренко мав фах теслі-будівельника. Після роботи на будівництві він пішов рибалити, а згодом отримав пропозицію працювати в майстерні рибколгоспу. Виготовлення човнів стало для нього новою справою, якої довелося навчатися вже безпосередньо на практиці. Перші знання про конструкцію човна він отримав від ланкового Олексія Жукова, який, своєю чергою, свого часу навчався цього ремесла у представників старшого покоління.
Подальше навчання відбувалося через роботу зі старими човнами. Нечипуренко ремонтував і переробляв їх, вивчав конструкцію, порівнював різні варіанти та поступово набував власного досвіду. Згодом він почав виготовляти човни самостійно. Серед них були так звані йосипенівські «дубівочки», які використовували вітрила, а пізніше — моторні човни різних розмірів.
Човни ставали своєрідним продовженням місцевої рибальської традиції. За ним стояли знання про воду і промисел, розуміння потреб рибалки та майстерність людей, здатних створити засіб, без якого щоденна робота на лимані була неможливою.
Війна і нові загрози для рибальської традиції
Рибальська традиція Станіславської громади формувалася в безпосередньому зв’язку людини з лиманом. Її збереження залежало не лише від наявності риби чи рибальських човнів, а й від того, що люди продовжували жити біля води, виходити на лиман, передавати дітям свої навички та використовувати традиційні способи заготівлі улову.
Повномасштабна російська агресія докорінно змінила ці умови. Станіславська громада опинилася серед територій, що зазнають постійних обстрілів. Через повномасштабне вторгнення та бойові дії населення громади скоротилося до критичного рівня, обов’язкова евакуація продовжується.
Для рибальської культури наслідки дуже значні. Коли родини залишають свої села, переривається звичний зв’язок поколінь із місцем, де формувалися навички. Дитина вже не може так само просто прийти на берег, спостерігати за роботою рибалок, навчатися користуватися снастями чи переймати досвід старших. Майстри, які знали особливості човнобудування, сушіння та копчення риби, також опиняються далеко від середовища, в якому ці знання мали практичне застосування.
Окрему небезпеку становить порушення доступу до самого лиману. Те, що століттями було робочим простором рибалки, в умовах війни перетворилося на територію бойових дій.
Саме тому сьогодні збереження рибальської спадщини громади набуває ще одного виміру. Свідчення рибалок, описи способів сушіння та копчення, розповіді про човнобудівників, місцеві назви явищ і місць, родинні рецепти та спогади тих, хто з дитинства жив поруч із лиманом, можуть стати важливими джерелами для збереження традиції.
Війна перервала звичний ритм життя громади, але не зробила минуле недоступним. Навпаки, сьогодні особливо важливо зафіксувати те, що ще зберігається в пам’яті людей. Адже рибальська традиція Станіславської громади - це історія взаємодії людини з лиманом, праці багатьох поколінь, ремесел, родинного побуту та знань, які передавалися від старших до молодших.
Використані джерела:
1) Під час написання статті використані спогади Кухаренко В.Д., Тарасова В.В., Гасана В.В., Мороз С.Д.
2) Сіренко. С.В. УКРАЇНА, ДЕРЖАВА: ГОСПОДАРСЬКІ ЗАНЯТТЯ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Україна—Українці. Кн. 1 / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во «Наукова думка», 2018. - 608 с.. URL: https://surl.li/ltduat
3) Рябков П.З. Рыболовство в Херсонской губернии. Опыт статистико-экономического изследования. 1890. [Електронний ресурс] URL: https://old.library.kr.ua/elib/ryabkov/fishing.html
4) Голобородько О. СТАНІСЛАВСЬКІ КОРАБЕЛИ. НОСТАЛЬГІЯ. 2018. [Електронний ресурс] URL: https://www.facebook.com/share/p/1CRh5QtBYm/
Коментарі