Історія села Станіслав

Відділ ОКМСТ Станіславської сільської ради
24 квіт.
Читати 11 хв

Оновлено: 3 дні тому

ВСТУП: Історія Станіслава як дзеркало півдня України

Станіслав – село з багатою і складною долею, яке розкинулося на мальовничому березі Дніпровського лиману. Його історія – це не просто послідовність подій, це відображення тих буремних змін, що пережив Південь України упродовж тисячоліть. Тут, на перетині торговельних шляхів, цивілізацій та імперій, зіштовхувались не лише культури, а й інтереси великих держав. Станіслав змінювався разом із регіоном: був притулком давніх народів, запорізьким зимівником, імперським казенним селом, революційним осередком, а згодом – радгоспом, символом радянської «модернізації», що насправді часто приховувала примус, репресії й руйнування традиційного укладу життя.

У новітній історії село стало частиною Станіславської територіальної громади, пережило окупацію російськими військами у 2022 році, але не скорилося – як і раніше, зберігаючи гідність, історичну пам’ять і силу духу.

село Станіслав — Герб Станіслава, затверджений рішенням ХХІІ сесії Станіславської сільської ради VII скликання за № 287/614 від 26 листопада 2018 р.

Давні поселення та античність

Територія сучасного Станіслава була заселена з глибокої давнини. Археологічні дослідження підтверджують існування тут поселень та курганів епохи бронзи (ІІІ–ІІ тис. до н.е.), скіфських поселень (VII–III ст. до н.е.), сліди черняхівської культури (I–V ст. н.е.), а також значної античної присутності. У північно-західній частині села розташовано Станіславське городище – пам’ятка археології національного значення. Цей археологічний комплекс містить культурні шари від доби пізньої бронзи до римської епохи.

Окремо варто згадати поселення, відоме як «Садиба Литвиненка» – античну хору або житловий комплекс IV–III ст. до н.е., що досліджувався від середини XX століття. За даними археологів, це місце могло мати контакти з грецькою колонією Ольвія, яка розташовувалася на протилежному березі Бузького лиману. Тут знайдено фрагменти античної кераміки, ольвійські монети та залишки кам’яної забудови, що свідчить про розвинене економічне життя мешканців.

Цілком ймовірно, що саме в околицях сучасного Станіслава міг розташовуватися храм Деметри, про який згадував Геродот у V ст. до н.е. – ще один доказ вагомої ролі цього регіону в давній історії Північного Причорномор’я.

Середньовіччя: Литовська доба і запорізька спадщина

У період Великого князівства Литовського, коли південні степи поступово колонізувалися руськими й литовськими князями, на мисі поблизу сучасного Станіслава могло розташовуватися поселення з оборонною фортецею. Відомо, що у 1398 році князь Вітовт під час походу на татар збудував кам’яний замок – «город святого Іоана» – для контролю над лиманами та захисту південних кордонів.

Після ослаблення Литовсько-руської держави й активізації кримських татар, ці землі втратили сталу владу. У XV столітті тут залишалися лише окремі форпости, а місцевість часто зазнавала набігів. Однак пам’ять про цей період збереглася в назвах – зокрема, коса Семенового Рогу, яка, за переказами, названа на честь бояр князя Семена Олельковича, що несли вартову службу на лиманах.

Козацький Станіслав: паланки, зимівники, переправи

Першу письмову згадку про Станіслав можна зустріти в «Описі ріки Дніпро від Переволочної до Чорного моря» від 20 січня 1697 року.

У XVIII столітті Станіслав увійшов до складу Інгульської (Перевізької) паланки Нової Запорозької Січі. Саме тоді він став важливим рибальським осередком. Зимівники козаків, промисел солі, риби й дубів (вид судна) зробили село частиною запорозької економічної системи. Тут зберігалися снасті, працювали соляні комори й невеликі заводи.

Попри те, що територія формально належала Османській імперії, фактичний контроль утримували запорожці. У 1750-х роках тут згадуються зимівники козаків Якима Кравця та Михайла Бойка з Платнирівського куреня. Станіслав був активною частиною запорозького життя – це підтверджують архіви Коша.

Переселення: XVIII – початок XIX століття

У 1774 році, після чергової російсько-турецької війни, Станіслав був включений до складу Російської імперії. Трохи згодом він отримав статус казенного села. Місцеві запорожці, що залишилися після ліквідації Січі, займалися здебільшого рибальством і солевидобутком. Хліборобство залишалося на другому плані – не вистачало ні рук, ні реманенту.

На кінець XVIII століття в селі проживало близько 400 осіб. Водночас уже тоді починає формуватися соціальна структура: 67 заможних рибалок-промисловців наймали понад 600 сезонних працівників, переважно з Правобережної України. Це були цілком здорові економічні відносини того часу, що згодом розвинуться в певну соціальну нерівність, яка супроводжуватиме Станіслав упродовж усього XIX століття.

Розвиток містечка в XIX столітті: хліборобство, рибальство, торгівля

Упродовж XIX століття Станіслав перетворювався з невеликого рибальського поселення на повноцінне містечко. Поштовхом до цього стали кілька важливих чинників: поява переселенців із центральних регіонів України, поступове зростання аграрного виробництва, розвиток торгівлі, а також вигідне географічне розташування на лимані, що забезпечувало зручний доступ до водного транспорту.

До 1816 року населення вже перевищувало півтори тисячі осіб, а у 1841 році Станіслав офіційно отримав статус містечка. Незважаючи на наявність великого землекористування – близько 19 тисяч десятин – економіка все ще була переважно рибальською. Проте вже з другої половини століття хліборобство починає грати важливішу роль.

Станіславський лиман використовувався як торгова артерія: сюди сходилися продукти з околиць, а потім вивозилися далі – риба, зерно, сіль. У містечку діяли два ярмарки на рік, щотижневі базари, функціонували склади солі з Прогноїв, лавки, шинки, трактир. Тут було 25 торговельних підприємств з загальним річним обігом у понад 125 тисяч карбованців.

Особливе місце займало судноплавство. У 1834 році в Станіславі відкрився осередок товариства вільних матросів. Після навчання на суднах Чорноморського флоту, матроси отримували патент і повертались до містечка. Однак, не належачи до сільської громади, вони були позбавлені права на користування землею.

Економіка і сільське життя: на зламі XIX–XX століть

Наприкінці XIX – на початку XX століття Станіслав переживав демографічний і господарський підйом, але водночас загострювалися соціальні суперечності. Населення села зростало (3156 осіб у 1859 році), однак доступ до землі – основного ресурсу – був нерівномірним. Частина селян – безтяглові господарі – не мали змоги самостійно обробляти землю. Натомість землевласники, які володіли десятками, а інколи й сотнями десятин, активно використовували найману працю або здавати землю в оренду на кабальних умовах (здольщина).

Молотіння хліба відбувалося примітивними способами – за допомогою коней і кам’яних котків. Технічні новинки, що з’являлись у містечку (земська прокатна станція), були недоступними для бідних селян. За статистикою початку XX ст., понад 600 господарств у Станіславі не мали тяглової сили. Низький рівень агротехніки сприяв не надто високим врожаям.

Селянська спільнота була змушена звертатись до держави по позику зерна. У 1863 році селяни просили видати зерно на харчування і посіви для понад 1200 осіб. У відповідь отримували невелику допомогу, а в окремих випадках – відмову.

На цьому ґрунті починає визрівати соціальне невдоволення, яке особливо загостриться під час революційних подій ХХ століття.

Освіта, медицина та культура: цивілізаційні виклики

Попри економічні труднощі, у Станіславі поступово формувалася інфраструктура народної освіти, медицини та культури. У другій половині XIX ст. почав працювати фельдшерський пункт, а з 1881 року відкрилася земська лікарня на 10 ліжок. Однак один лікар і кілька фельдшерів обслуговували величезну територію, що робило ефективну медичну допомогу майже недоступною. Через це смертність залишалась високою, особливо серед дітей.

У царині освіти ситуація була подібною: у 1894 році в школі навчалися 227 учнів, але це була лише частина дітей шкільного віку. Рівень письменності залишався низьким. Школи діяли під контролем церкви або земства, навчання було обмеженим, а вчителі – часто без належної підготовки.

Водночас у містечку з’являлися культурні ініціативи: аматорські театральні гуртки, вишивальні майстерні, участь у ярмарках. Усе це поступово формувало відчуття приналежності до ширшого культурного простору.

За часів Нової Січі у селі була збудована каплиця Святителя Миколая, яка знаходилась на березі лиману.

1780 року розпочалось будівництво Миколаївської церкви, вона знаходилась на місці сучасного будинку культури. У 1811 році церква згоріла, а на її місці в 1818 році була збудована нова. 1895 року коштами прихожан була збудована друга церква - Покровська.

Перша світова війна і революції: Станіслав у вирі змін

Початок ХХ століття став для Станіслава переломним. Перша світова війна принесла не лише мобілізацію і втрати, а й глибоке економічне виснаження. Господарства залишалися без робочої сили, зростала бідність. Станіславці дедалі гостріше відчували несправедливість соціально-економічного устрою. Восени 1905 року під час першої російської революції мешканці містечка самовільно забрали хліб і сіно у місцевих заможних мешканців. Розгнівані владою, селяни зазнали репресій: на сільські збори була спрямована карательна експедиція з 150 козаками.

У роки революції 1917–1918 ситуація в селі була неоднозначною. Станіслав входив до складу Української Народної Республіки, а пізніше – до Української Держави гетьмана Скоропадського. Проте внаслідок австро-німецької інтервенції в селі встановився тимчасовий «новий порядок», який швидко змінився прихильністю частини населення до радянських ідей.

Саме в цей час формуються перші селянські повстанські загони – в Станіславі та навколишніх селах. Це був не просто протест проти «білих» чи «червоних» – це була боротьба за землю, свободу і власне бачення справедливості. І хоча радянські джерела намагаються зобразити всі повстання як «куркульські», насправді це був широкий і різнорідний рух опору, в якому брали участь і середняки, і дезертири, і звичайні селяни.

1917–1920: Селянські повстання та війна за Україну

Період 1917–1920 років був одним із найбуремніших у новітній історії України, і Станіслав не залишився осторонь цих подій. Після Лютневої революції в Російській імперії та проголошення Української Народної Республіки, південь України, зокрема й Станіслав, пережив череду змін влади, іноземну інтервенцію, спротив селян і насильницьке встановлення радянського режиму.

Наприкінці січня 1918 року в Станіславі було проголошено радянську владу. Створено Раду селянських депутатів, яка почала здійснювати «соціалістичні реформи»: розподіл «надлишкової» землі, експропріацію майна заможних селян (куркулів) та конфіскацію риболовецького інвентаря на користь бідного населення. Ці дії викликали неоднозначну реакцію: для бідних селян це було позитивним явищем, для усіх інших – насильством, що ламало традиційний устрій.

Після приходу австро-німецьких військ у березні 1918 року радянська влада була ліквідована. Почалися репресії проти активістів. Селяни зазнавали примусового вилучення продовольства, фуражу, худоби. Восени 1918-го, після поразки Центральних держав у Першій світовій війні, на територію Півдня зайшли війська Антанти – зокрема, англо-французькі й грецькі підрозділи. Проте й вони надовго не затрималися.

У 1919 році Станіслав знову захопила Червона Армія. Однак цього разу спротив селян був значно активнішим. Радянські джерела називали всі виступи «куркульськими бандами», однак у повстаннях брали участь не лише багаті люди, а й бідняки й середняки, які протестували проти жорстокої продрозкладки, реквізицій, мобілізацій, а часто – й проти самого примусового більшовицького режиму.

Кульмінацією протистояння став липень 1920 року, коли в Станіславі спалахнув збройний виступ. Близько 250 місцевих мешканців напали на продовольчий загін і частину Червоної армії, захопили телеграф, тероризували новостворену радянську адміністрацію. Повстання було швидко придушене, кілька його учасників загинули або були заарештовані, частину їхнього майна конфіскували.

Хоч радянська влада намагалася подати ці події як «контрреволюцію», насправді вони були відображенням глибокої соціальної й національної кризи. Люди боролися за справедливість, право господарювати на своїй землі, а не бути змушеними здавати останнє на «потреби фронту».

Радянська окупація: колективізація, Голодомор, репресії

Після завершення громадянської війни радянська влада почала поступово консолідуватися в селі. Створювалися ревкоми, комітети незаможних селян, колективні господарства. З 1921 року в Станіславі почалося активне впровадження колективізації, яка стала новим ударом по селянському укладу.

На початку 20-х років у селі вже існувало кілька колективів – «1-а Станіславська», «Вірменський колектив», «Якір», «Українська хата». Їх діяльність подавалась як добровільна ініціатива, але насправді була результатом тиску, ідеологічного й матеріального примусу. Бідняків залучали через податкові пільги й продовольчу допомогу, середняків – через агітацію й страх репресій, заможних селян – усували, арештовували або змушували залишити село.

Найстрашнішою сторінкою цієї епохи став Голодомор 1932–1933 років. За офіційними мінімальними підрахунками, в Станіславі від штучного голоду загинуло щонайменше 62 особи, проте реальні цифри можуть бути значно вищими. Забиралося все: зерно, картопля, квасоля. Люди вмирали в хатах, на вулицях, на подвір’ях. Часто навіть не встигали ховати померлих. Це був голод не через неврожай, а через примусову політику держави – злочин, який нині визнаний актом геноциду українського народу.

У цей же період Станіслав став осередком нових «перемог»: відкривалися колгоспи, зростали показники врожайності, створювалися машинно-тракторні станції. Але за цими звітами стояли десятки зруйнованих родин, репресованих господарів, загнаних у колгоспи силоміць.

Станіслав пережив те, що пережили тисячі українських сіл: спочатку – обіцянки, потім – розчарування, голод і терор, а далі – «тріумф» колективної праці на тлі загального остраху й безвиході.

Друга світова війна і нацистська окупація

Друга світова війна стала черговим суворим випробуванням для мешканців Станіслава. Вже в перші місяці війни значну частину чоловічого населення було мобілізовано до лав Червоної Армії. Ті, хто залишився в тилу, брали участь у будівництві оборонних споруд, постачали армії продовольство, організовували загони для боротьби з диверсантами. У липні 1941 року в Станіславі було створено два винищувальні загони – один з них очолив учитель Іван Макаренко, інший – комсомолець Дмитро Бригида.

24 серпня 1941 року село було окуповане військами нацистської Німеччини. Окупація тривала понад два з половиною роки і супроводжувалася репресіями, масовими реквізиціями та економічним грабунком. Із села було вивезено тисячі голів худоби, майже всі запаси зерна, продуктів, знарядь праці. Загальні збитки, за радянськими підрахунками, перевищували 28 мільйонів карбованців.

Незважаючи на небезпеку, у селі діяла підпільна молодіжна група. Вона налічувала 10 учасників, мала зв’язок із підпіллям Миколаєва, розповсюджувала листівки, слухала радянське радіо. Діяльність цієї групи була надзвичайно ризикованою і важливою для морального опору окупантам.

14 березня 1944 року Станіслав зайняли радянські війська 1-го гвардійського стрілецького полку 28-ї армії. Фашисти перед втечею намагалися знищити інфраструктуру села: спалили частину хат, вигнали людей у степ, замінували територію. Проте саме завдяки швидкому просуванню Червоної Армії вдалося уникнути значного знищення села.

Понад 300 жителів Станіслава брали участь у війні. 198 з них загинули. Ще майже дві сотні були нагороджені радянськими орденами й медалями. На їхню честь у селі встановлено пам’ятник, споруджений ще 1946 року – один із перших на Херсонщині.

Повоєнна відбудова та «радянська модернізація»

Визволення Станіслава не означало завершення боротьби – попереду була величезна праця з відбудови зруйнованого господарства. Уже в травні 1944 року відновили роботу сільська рада та партійна організація. Колгоспи «Серп і молот», ім. Політвідділу, ім. XVIII партз’їзду, а також рибартіль «Шлях Леніна» розпочали посівну кампанію, отримавши допомогу від армії: техніку, коней, пальне.

На кінець 1944 року колгоспи отримали понад 1,5 млн карбованців прибутку. Було відремонтовано трактори, комбайни, запущено паровий млин, почалася реконструкція ферм. Рибалки відновили риболовецький флот, збудували нові баркаси. До села повернулися фронтовики, які одразу включилися в роботу.

Однак за цими цифрами ховалася реальність колгоспної системи: постійний тиск з боку влади, нормування трудоднів, мізерна оплата праці натурпродуктами, обмеження вільного вибору. Людям доводилось працювати не заради власного достатку, а щоб виконати «план» і «забезпечити державу».

Разом із економікою розвивалася соціальна сфера. У Станіславі побудували нову школу, лікарню, універмаг, клуб, водогін, асфальтували вулиці. Відкрито музей, бібліотеку, картинну галерею, яхт-клуб. Радгосп фінансував культурні ініціативи – насамперед для створення іміджу «нового радянського села».

Хоча радянська риторика наполягала на «великому стрибку вперед», для багатьох жителів це була інерція виживання в умовах командно-адміністративної економіки. Досягнення мали місце, але вони часто будувались на примусі, ідеологізації та жертвах попередніх десятиліть.

Станіслав у незалежній Україні

Проголошення незалежності України у 1991 році відкрило нову добу в історії Станіслава. З одного боку, село отримало шанс на відродження самоврядності, повернення до локальної ідентичності, розвиток громади. З іншого – зіткнулося з усіма труднощами трансформації пострадянської економіки: розпад колгоспів, масове безробіття, міграція молоді, зниження рівня життя.

Колишній радгосп «Лиманський» пережив декілька етапів реорганізації. Частину техніки та майна розпайовано, землю передано у приватну власність. Водночас відсутність чіткої державної стратегії підтримки села в 1990–2000-х роках призвела до занепаду багатьох інфраструктурних об’єктів, зростання бідності, втрати робочих місць.

Незважаючи на труднощі, Станіслав залишився адміністративним центром – у 2017 році він став осердям Станіславської об’єднаної територіальної громади, до складу якої увійшли також села Широка Балка, та Софіївка, а через три роки й Олександрівка. Завдяки децентралізації почали з’являтися перші позитивні зміни: розвивалась система освіти, культури, розпочалась робота над цифровізацією громади.

Станіслав також став туристично привабливим завдяки унікальному природному ландшафту – Станіславському каньйону. Щороку сюди приїжджали сотні, або навіть тисячі мандрівників, фотографів, любителів природи. Почала розвиватися інфраструктура «зеленого туризму», що відкриває нові перспективи для місцевого малого бізнесу.

Однак історія знову зробила крутий поворот.

Російське вторгнення 2022 року і визволення

У лютому 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Вже на початку березня війська окупантів увійшли до Станіслава. Село опинилося під тимчасовою окупацією, яка тривала понад вісім місяців. Як і в інших населених пунктах півдня, російська влада встановила режим терору: обшуки, викрадення активістів, психологічний тиск на місцеве населення, спроби нав’язати пропаганду.

Незважаючи на загрозу, багато мешканців не припинили спротив. Частина з них передавала інформацію про переміщення російської техніки, інші відмовлялись від «гуманітарної допомоги» окупантів, демонструючи свою приналежність до незалежної України. Окупація стала черговим важким етапом в історії села, але вона не зламала його дух.

10 листопада 2022 року Станіслав був звільнений в результаті контрнаступу Збройних сил України на херсонському напрямку. День визволення став символом стійкості, віри та надії. Після восьми місяців темряви село повернулось до українського правового поля.

Звільнення принесло не лише радість, а й розуміння обсягу руйнувань. Частина будинків була пошкоджена, інфраструктура – знищена, земля – замінована. Проте разом із військовими до села повернулися й волонтери, гуманітарні організації, які почали допомагати у відбудові. Через постійні обстріли село значно зруйноване та запустіле.

Післямова: Історична пам’ять та майбутнє громади

Історія Станіслава – це історія про боротьбу і витривалість. Від скіфських поселень і грецьких колоній до радянських репресій і війни з росією – село завжди залишалося на передовій історичних подій. Але головне – це люди. Ті, хто будували човни й молотили хліб, хто вистояв у голодомор і не зламався в окупацію. Ті, хто вишивали рушники, відкривали школи, воювали на фронті й повертали життя на звільнену землю.

Сьогодні, як ніколи, важливо осмислювати й переосмислювати історію – без ідеологічних нашарувань, з повагою до правди, критично і глибоко. Вивчаючи минуле Станіслава, ми краще розуміємо не лише себе, а й те, за що варто боротися сьогодні.

Бо майбутнє – завжди народжується з пам’яті.