Історія села Олександрівка

ВСТУП: Історія села на берегах великого лиману

Село Олександрівка, розташоване на мальовничому правому березі Дніпровсько-Бузького лиману, належить до тих місць, де глибини історії проступають крізь кожен яр, пагорб і камінець. Його доля нерозривно пов’язана з історією Півдня України – регіону, що неодноразово ставав ареною боротьби за простір, ресурси, владу і свободу. Від скіфських поселень і грецьких форпостів до козацьких зимівників, кріпосницьких маєтків і кривавих боїв XXI століття – Олександрівка зазнала всіх випробувань, які випадали на долю українського села.

Давні поселення і античний світ

Територія навколо сучасної Олександрівки була заселена ще з часів античності. Тут розташовані цінні археологічні пам’ятки Північного Причорномор’я. Поблизу села, в урочищах «Олександрівка 1», «Бубликова балка» та «Скелька», виявлено рештки давніх поселень, які охоплюють період від VI століття до н.е. до IV століття н.е. Археологи знайшли сліди неукріплених селищ, укріпленого городища, поховання, фрагменти амфор, кераміки та залишки фортифікацій.

Особливе значення має античне городище Скелька – пам’ятка археології національного значення. Його культурні шари вказують на активну грецьку колонізацію та можливу належність до оборонної системи Ольвійської держави. Розкопки виявили рештки фортечних стін, веж, валів, що дозволяє говорити про потужну присутність грецької культури на цій території.

На жаль, значна частина цих пам’яток піддається знищенню – як природному, через розмивання берегів, так і людському – через діяльність «чорних археологів».

Городище "Скелька". Фото О. Марчука

Козацька доба: зимівники і промисли

Олександрівка виникла як козацьке поселення у 1754 році. На її території тоді знаходилися зимівники запорожців – Нижні Солонці та Бубликові. Вони належали козакам Петрові Курилу, Андрію Кичкіню, Грицьку Глинному – представникам Іркліївського та Дядківського куренів Запорозької Січі. Зимівники використовувалися не лише для проживання, а й для промислу: тут діяли сапетні (рибні заводи), сіль добували у Прогноях, ловили рибу, займались торгівлею.

Село входило до Перевізької паланки – однієї з адміністративних одиниць Нової Січі. Цей період став основою місцевої ідентичності, адже козацьке походження означало не лише військовий досвід, а й глибоку господарську адаптованість до прибережного степу.

З цього часу збереглися й матеріальні свідчення – наприклад, могила козака Василя Коношка (†1782), над якою до ХХ століття стояв кам’яний хрест із написом:

“Бившаго Війська Запорозькаго козак куреня Платнирівскаго…”

Сьогодні уламки хреста зберігаються в Миколаївському краєзнавчому музеї, а його копія могла б стати важливою частиною публічного вшанування козацької спадщини.

Могильний хрест козака Василя Коношка. Фото Миколаївського краєзнавчого музею

Після Січі: імперські маєтності та кріпацтво

Після ліквідації Запорозької Січі й російської анексії Причорномор’я, козацькі землі поступово роздавались царськими указами в приватну власність генералам і придворній знаті. У 1781 році землі Олександрівки (9366 десятин) були передані генерал-фельдмаршалу Румянцеву-Задунайському. Село перетворилось на панське володіння, а його назва – Олександрівка – походить, імовірно, від імені батька власника.

На кінець XVIII століття село вже мало кількадесят кріпацьких родин. Згодом маєток перейшов до поміщика Милорадовича, якому належало село аж до реформи 1861 року. Життя кріпаків було важким – підневільна праця, примус до роботи навіть у святкові дні, зловживання управителя викликали численні протести. Найвідомішими стали повстання 1850–1851 років, коли понад 100 селян вирушили до Херсона зі скаргами. У відповідь – покарання, рекрутчина, різки, арешти, і навіть розквартирування солдатських рот, які мали «втихомирити» селян.

Соціально-економічні процеси наприкінці ХІХ – початку ХХ століття

У другій половині ХІХ – на початку ХХ століття Олександрівка залишалася типовим південним селом із переважно аграрною економікою. Після скасування кріпацтва в 1861 році більшість селян отримали невеликі наділи землі, яких вистачало на підтримку існування. Натомість поміщики та заможні хазяї  продовжували володіти кращими ділянками, орендуючи у селян землю на умовах здольщини.

Орендарство було однією з найпоширеніших форм тодішньої економіки: бідні селяни отримували від поміщика землю під обіцянку віддати половину (а часом і більше) врожаю. У документах того часу згадуються десятки малоземельних і безтяглових селянських господарств. Із 400 родин лише кілька десятків мали змогу самостійно обробляти землю.

Олександрівка водночас почала розвиватися як локальний промислово-кустарний осередок. У селі діяли чотири рибних заводи (сапетні), паровий млин, кілька кузень. Ці підприємства належали заможним родинам і працювали сезонно, залучаючи наймитів із сусідніх сіл. Робочі умови були важкими, зарплата – невеликою. Частина робітників жила у напівземлянках або наймитських бараках.

1889 року була збудована кам'яна церква Апостола Іоанна Богослова.

У селі діяла церковнопарафіяльна школа (відкрита наприкінці ХІХ ст.), але більшість дітей селян через бідність не мали змоги там навчатися. За статистикою, наприкінці 1890-х років письменними були лише близько 10–15% населення.

Медична допомога була мінімальною: фельдшерський пункт обслуговував кілька сіл, а лікаря викликали з Херсона або Станіслава. Через відсутність нормальної гігієни, медичного забезпечення та вакцинації, дитяча смертність залишалася надзвичайно високою.

Попри всі ці труднощі, в селі зберігалося глибоке почуття спільності, взаємодопомоги. У святкові дні проводились ярмарки, родинні обряди, а також народні гуляння з піснями, танцями, іграми.

Млин в с. Олександрівка. - Фото Білозерського районного музею імені Дмитра Багалія

Перша світова війна та революції

Початок Першої світової війни у 1914 році став новим потрясінням для Олександрівки. Значна частина чоловіків була мобілізована до російської армії. Господарства залишалися без робочої сили, сільське виробництво занепадало. Водночас зростали податки, ціни на продукти, частішали реквізиції, що спричиняло нову хвилю злиднів.

Після революційних подій 1917 року, проголошення Української Народної Республіки й падіння царизму, в Олександрівці почався період нестабільності. Влада змінювалася кілька разів на рік: спочатку Центральна Рада, потім гетьманат Скоропадського, далі – Директорія, більшовики, денікінці, війська Антанти. Кожна з влад по-своєму намагалася впливати на село: мобілізації, податки, конфіскації, реквізиції – усе це лягло на плечі селян.

Серед мешканців поширювалися настрої незадоволення, розчарування, в окремих випадках – повстання. Селяни часто не підтримували жодної з влад на 100% – вони прагнули захистити землю, родину, право жити без насильства.

Після остаточного встановлення радянської влади в 1920 році в Олександрівці створено сільську раду, комітет незаможних селян (КНС), почалась «радянізація» життя. Але за цим формальним оновленням стояли реальні втрати: пограбоване господарство, втрачене майно, десятки полеглих і репресованих.

Селянські протести і колективізація

Початок 1920-х років для Олександрівки, як і для більшості сіл південної України, став періодом надзвичайної нестабільності й насильницької трансформації сільського життя. Після встановлення радянської влади у селі та створення комітету незаможних селян (КНС), який мав забезпечити «класову боротьбу» проти заможних господарів, допомогти у вилученні зерна та провести підготовку до колективізації, життя почало змінюватися.

На ділі зміни означали масовий тиск на активну частину сільського населення – власників землі, інвентаря, риболовецьких снастей, худоби. За радянською термінологією вони автоматично потрапляли до категорії «куркулів», навіть якщо господарство було лише трохи заможніше за інших. У документах згадується, що лише в перші роки після встановлення влади розкуркулено понад 30 господарств – частина мешканців була депортована, деякі зникли безвісти.

1921–1922 роки стали роками великого голоду. Причинами були не тільки наслідки війни й посухи, а й примусова політика продрозкладки: у селян вилучали хліб, бобові, городину. Будь-які виступи придушувалися, а учасників репресували. За свідченнями, в Олександрівці від голоду померли десятки людей, багато господарств втратили засоби до існування.

У середині 1920-х років розпочалась кампанія зі створення колективних господарств. Спочатку селянам пропонували вступити до ТСОЗів (товариств спільного обробітку землі), згодом – до артілей. Для переконання вдавалися до м’якої сили: зниження податків, матеріальна допомога, просування активістів.

1930-ті: зміцнення колгоспної системи і репресії

У 1930-х роках почалась примусова колективізація. Олександрівка, як і вся країна, пережила чергову хвилю репресій. Село було поділене на колгоспи: «12-річчя Жовтня», ім. Ворошилова, «Україна», ім. 1 Травня.

Найбільшим ударом по селу став Голодомор 1932–1933 років – геноцид, організований радянською владою для придушення спротиву українського селянства. Згідно з наявними свідченнями, в Олександрівці від голоду загинули десятки людей. Забиралося все – зерно, квасоля, кукурудза, навіть насіння. За відсутність здачі плану хлібозаготівель накладалися штрафи, конфіскації, цілі родини позбавляли їжі. Люди помирали вдома, на вулицях, у полі.

У цей самий період колгоспники працюють по 12–14 годин на день за трудодні – умовні одиниці праці, які в кращому випадку конвертувались у кілька кілограмів зерна наприкінці року. Олександрівку згадують у газетах як «передовий колгосп», але за успіхами стояла жорстка дисципліна, контроль, страх покарання.

Паралельно триває репресивна кампанія: арешти, заслання, чистки активістів. В 1937–1938 роках репресовано щонайменше 16 мешканців Олександрівки, серед яких – голови колгоспів, активісти, селяни. Їх звинувачували у «шкідництві», «антирадянській діяльності», «куркульському саботажі». Частину розстріляли, інших – депортували на північ СРСР.

Друга світова війна і окупація

Початок німецько-радянської війни 22 червня 1941 року приніс Олександрівці нові випробування. Вже в перші дні війни почалася мобілізація чоловіків призовного віку до лав Червоної армії. Сільські господарства лишалися без робочої сили, усе більше родин потрапляли у скруту. Наприкінці червня в селі створено винищувальний загін для охорони об’єктів, боротьби з диверсантами, організації евакуації худоби й зерна.

Однак темпи просування німецьких військ були стрімкими. Уже 14 серпня 1941 року Олександрівка була захоплена нацистськими військами. Село опинилося під окупацією, яка тривала понад два з половиною роки. Новий режим приніс терор, примусові роботи, репресії та повне підпорядкування господарства інтересам Третього рейху.

Окупаційна адміністрація одразу взяла під контроль усю інфраструктуру. Було запроваджено обов’язкову здачу продовольства, встановлено податок на м’ясо, яйця, молоко. У мешканців вилучали коней, реманент, іноді навіть одяг та взуття. Уся продукція спрямовувалася на потреби Вермахту. Частину худоби вивезли в тил, а кілька риболовецьких суден реквізували.

Особливу увагу німці приділяли колишнім радянським активістам, комуністам, ветеранам Першої світової. Частину з них було заарештовано й розстріляно, інші зникли безвісти. Молодь примусово вивозили на роботи до Німеччини – з Олександрівки депортовано щонайменше 30 юнаків і дівчат.

Незважаючи на репресії, в селі діяли елементи спротиву. Дехто з мешканців ховав у себе втікачів, передавав інформацію через Херсон або Станіслав. Ця діяльність була надзвичайно небезпечною: будь-який прояв нелояльності карався стратою.

13 березня 1944 року в Олександрівку зайшли війська Червоної армії. З боями село зайняли частини 49-ї гвардійської стрілецької дивізії 28-ї армії. Операція супроводжувалася артобстрілами, внаслідок яких частково були зруйновані будинки й господарські споруди.

За роки війни загинули десятки жителів села. Лише серед мобілізованих на фронт втрати сягнули понад 150 осіб. Імена полеглих викарбувані на меморіалі Слави, що був відкритий у селі в 1967 році.

Повоєнна відбудова і «радянська модернізація»

Після визволення Олександрівка перебувала у вкрай важкому стані. Господарство було зруйноване: знищено або пошкоджено понад 70% житла, втрачено всю техніку, вичерпано запаси насіння, худоби майже не залишилося. Люди поверталися в село поступово – хто з евакуації, хто з фронту, хто з остарбайтерства.

Вже навесні 1944 року почалася відбудова. Відновили роботу колгоспи, організовувались толоки, збір будівельних матеріалів, ремонт складів, фермерських дворів, криниць. У відбудові брали участь і школярі, і пенсіонери, і жінки – важка праця була загальним обов’язком. Частину сільськогосподарської техніки держава надала за залишковим принципом, і багато господарств роками працювали вручну або з допомогою волів.

Поступово відновлювалась і соціальна інфраструктура. У 1947 році відкрилася початкова школа, згодом – семирічна. Почали діяти фельдшерсько-акушерський пункт, бібліотека, клуб. Усе це підпорядковувалося жорсткому ідеологічному контролю: бібліотеки мали обов’язковий набір літератури радянського громадянина, школа – політінформації, а клуб – звітність по масових заходах.

У 1950-х роках розпочався новий етап колективізації: колгоспи було об’єднано у велике господарство ім. Ворошилова. До нього увійшли не лише господарства Олександрівки, а й довколишніх хуторів. Господарство спеціалізувалося на зернових культурах, тваринництві, рибальстві.

У 1960–1970-х роках село поступово отримувало елементи благоустрою: електрифікація, радіофікація, частковий водогін, відкриття магазину, поштового відділення. Школа отримала нове приміщення, було створено піонерський табір.

Поля біля с. Олександрівки. Фото з сімейного архіву родини Прудких

Незалежна Україна

Проголошення незалежності України у 1991 році стало поворотною точкою в історії Олександрівки. Вперше за багато десятиліть громада отримала можливість жити без диктату тоталітарної системи – хоча шлях до цієї свободи виявився не менш складним, ніж боротьба за неї.

Перші роки незалежності позначилися глибокою соціально-економічною кризою. Колгосп ім. Ворошилова, як і багато господарств по всій Україні, почав втрачати економічну спроможність. Через інфляцію, втрату ринків збуту, нестачу пального та техніки господарство занепало. Землі були розпайовані, з'явилися нові власники, але більшість із них не мала ані засобів, ані знань, щоби вести прибуткову справу. Частина селян здала свої паї в оренду, інші виїхали в пошуках роботи – до Херсона, Миколаєва, Одеси, за кордон.

Однак життя в селі тривало. Поступово, в нових умовах, почали з’являтися перші фермерські господарства. Люди освоювали приватне тваринництво, овочівництво, рибальство. Декого привабив розвиток зеленого туризму, зважаючи на унікальну природу: близькість до лиману, степові ландшафти, багатий пташиний світ.

У 2020 році в межах децентралізаційної реформи Олександрівка увійшла до складу Станіславської сільської об’єднаної територіальної громади. Це відкрило нові можливості для самоврядування, залучення ресурсів і реалізації локальних ініціатив.

У мирні роки громада зосереджувалась на підтримці освіти та культури. Олександрівка мала всі шанси на сталий розвиток – до того моменту, коли в історію знову втрутилась війна.

Повномасштабна війна та знищення села у 2022 році

24 лютого 2022 року російська федерація розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Перші бої на Херсонщині розгорнулися вже в перші дні, а Олександрівка опинилася буквально на лінії фронту. Село стало одним із ключових пунктів оборони підходів до Миколаєва.

Вже в березні почались обстріли – важка артилерія, авіація, міномети. Російські війська намагалися захопити село, аби просунутись до Миколаєва, але українські захисники тримали позиції. Бої за Олександрівку стали одними з найзапекліших на цьому напрямку. За офіційними даними та журналістськими розслідуваннями, село зазнало понад 250 масованих обстрілів.

Результатом цих дій стало майже повне знищення села. Зруйновано понад 90% будівель, у тому числі школу, будинок культури. Люди тижнями жили в підвалах, без світла, води, зв’язку. Частина мешканців загинула, багато хто був поранений. Ті, хто встиг – евакуювались, інші залишались і виживали, як могли.

Оборонці села стали символом незламності. Коли ЗСУ у листопаді 2022 року звільнили Херсон, Олександрівка вже була повністю під контролем України – але ціною майже повного фізичного знищення.

Станом на 2025 рік село офіційно входить до переліку найбільш зруйнованих населених пунктів України.

Олександрівка після запеклих боїв. 2022 рік. Фото О. Марчука

Післямова: Пам’ять, спротив і майбутнє

Історія Олександрівки – це історія стійкості. Село, яке пережило кріпацтво, голод, репресії, окупацію, знову і знову повставало з руїн. Кожне покоління мешканців – від козаків до вчителів і фермерів ХХІ століття – вкладало свою частку в цю землю.

Сьогодні Олександрівка – це символ незламності не лише на карті Станіславської громади, а й у масштабі всієї України. Її відбудова стане не просто фізичним процесом, а моральним доказом: ніхто й ніколи не зможе знищити свободу, яка пустила коріння в цьому степу.

Найкращий спосіб вшанувати пам’ять про минуле – це берегти історію. А найкращий спосіб дбати про майбутнє – це вірити в нього.

Список використаної літератури:

1.      Археологічні пам'ятки Херсонщини. Білозерський район. URL: https://krai.lib.kherson.ua/bilozer-arheolog.htm

2.      Олександрівка (Херсонський район). URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/Олександрівка_(Херсонський_район) 

3.      Олександрівка, Білозерський район, Херсонська область. URL: https://ukrssr.com.ua/kherson/bilozer/oleksandrivka-bilozerskiy

4.      Село Олександрівка. URL: https://www.facebook.com/groups/1164076863646999/ 

5. Як виглядає майже зруйноване село Олександрівка на Херсонщині після бойових дій. 2023. URL: https://pivdenukraine.com.ua/2023/08/08/yak-viglyadaye-majzhe-zrujnovane-selo-oleksandrivka-na-xersonshhini-pislya-bojovix-dij/